Переживання втрати і горювання: шлях до відновлення

Втрати є невіддільною частиною людського буття, а горювання — природною відповіддю на них. У мирний час ми зазвичай зіштовхуємося з втратою епізодично, але в умовах війни втрата набуває масового й системного характеру: вона торкається не лише особистого, а й колективного, не лише фізичної присутності, а й почуття безпеки, довіри до світу, ідентичності, майбутнього. У реальності повномасштабної війни українці втрачають близьких, домівки, здоров’я, стабільність, можливість жити звичним життям. На цьому тлі горювання — не ознака слабкості чи розладу, а необхідний адаптивний процес, що дає змогу психіці інтегрувати досвід втрати та поступово відновити внутрішню рівновагу.

Елементарні навички емоційно безпечного контакту, підтримки без порад і визнання болю можуть стати суттєвим ресурсом для особи, що горює, — не замінюючи психотерапію, а створюючи простір для людяності у професійному спілкуванні.

У сучасній психологічній науці горювання трактується як універсальна, еволюційно обумовлена, але водночас глибоко індивідуальна реакція на значущу втрату, яка має адаптивну функцію. Горювання не розглядається як психічне порушення чи аномалія, а навпаки — як закономірна відповідь особистості на порушення внутрішньої та зовнішньої рівноваги, спричинене втратою. Воно є частиною складного психоемоційного процесу, що охоплює не лише емоційні реакції (тугу, гнів, провину, зневіру), а й когнітивні (переоцінка минулого, уявлення про себе та світ), поведінкові (ізоляція чи гіперактивність) та тілесні аспекти.

Горювання не зводиться до тимчасового емоційного потрясіння чи «емоційного зриву», як це іноді спрощено інтерпретується в непрофесійному дискурсі. Йдеться про процес, в якому психіка людини шукає способи відновити втрачену цілісність, інтегрувати досвід втрати у власну життєву історію, знайти нові сенси й опори. Саме в горюванні проявляється здатність людини бути у контакті з болем без заперечення, визнавати незворотність і водночас формувати простір для подальшого існування. Це складна внутрішня робота, що вимагає ресурсу, часу й підтримки.

Згідно з моделлю подвійного процесу горювання, розробленою М. Стробе та Г. Шут (Stroebe & Schut, 2010), адаптація до втрати відбувається в маятниковому русі між двома полюсами: орієнтацією на втрату (занурення в сум, біль, спогади, символічні дії) та орієнтацією на відновлення (повернення до щоденності, зміна ролей, нова ідентичність). Ці полюси не є етапами, які замінюють один одного, а радше складовими динамічного процесу, в якому коливання між болем і життям є психологічно нормальними і навіть необхідними. Така модель дозволяє уникнути патологізації скорботи, визнаючи її багатовимірність, циклічність і варіативність.

У підсумку, горювання постає не як слабкість чи дисфункція, а як глибоко людський процес внутрішнього перепроживання втрати, що може стати основою психічного відновлення, зростання та переосмислення життєвого шляху.

Не всі можуть самостійно пройти цей процес. У деяких випадках горювання стає надто тривалим і блокує життя. Тоді йдеться про ускладнене горе — prolonged grief disorder (DSM-5-TR, 2022). Це стан, коли біль втрати не зменшується з часом і заважає жити повноцінно. Серед основних ознак ускладненого горювання: збереження інтенсивної туги понад рік після втрати, стійка соціальна ізоляція, втрата відчуття сенсу життя, домінування афектів провини, злості або безпорадності, що не піддаються регуляції та суттєво порушують повсякденне функціонування. За наявності таких проявів доцільним є звернення по фахову психологічну допомогу, оскільки збереження інтенсивної туги понад рік, соціальна ізоляція, втрата сенсу життя, а також стійкі переживання провини чи злості можуть свідчити про розвиток ускладненого горювання, що потребує професійного втручання.

Фахівці, які не є психологами — зокрема адвокати, представники органів державної влади, соціальні працівники, волонтери — часто стають першими, хто зустрічає людину в стані гострої втрати або тривалого горювання. У таких моментах важливе не лише те, що саме говорить фахівець, а й те, як він це говорить: тон, мова тіла, простір для мовчання можуть як сприяти стабілізації, так і ненавмисно поглибити травматизацію. Людина в скорботі зазвичай перебуває у стані підвищеної вразливості: її психіка спрямована на збереження базового відчуття безпеки, тому будь-який контакт сприймається особливо гостро.

У ситуаціях втрати ключовим є не намагання «пояснити» чи «порадити», а створення простору для визнання почуттів людини. Підтримка не вимагає спеціальної психологічної освіти — вона вимагає людяності, стриманості та емоційної уважності. У практичному сенсі це означає:

– не поспішати з відповідями, дати людині можливість висловитися або навіть побути у тиші;

– не намагатися змінити емоційний стан співрозмовника («не плачте», «заспокойтесь»), а визнати його («я бачу, що вам боляче», «має право бути саме так»);

– уникати оцінних суджень і банальних оптимістичних фраз («тримайтесь», «життя триває», «все буде добре»), оскільки вони можуть викликати додаткову ізоляцію;

– використовувати мову підтримки, яка визнає втрату і не применшує болю. Наприклад: «Мені дуже шкода, що вам довелося через це пройти», «Я поруч, якщо вам потрібно щось сказати чи просто побути разом», «Це дуже складно. Ви не самі».

Уникаючи тиску, порад, знеособлення і занадто раціонального підходу, фахівець може стати тим, хто не виліковує, але підтримує — і цього часто достатньо, щоб людина відчула опору в момент, коли її світ хиткий і вразливий.

Хоч горювання саме по собі не є лікувальним процесом у традиційному розумінні, воно відкриває простір для глибоких внутрішніх змін, які можуть стати основою особистісного оновлення. Переживання втрати часто супроводжується болісною трансформацією життєвої системи координат: змінюються уявлення про світ, переосмислюються цінності, змінюються пріоритети, формується нове розуміння себе та стосунків з іншими. Цей процес, попри свій дестабілізуючий характер, у певних випадках здатен ініціювати позитивні психологічні зміни — феномен, відомий як посттравматичне зростання (Tedeschi & Calhoun, 2004).

Посттравматичне зростання не заперечує глибину болю чи втрати, а навпаки — визнає її як частину складного процесу адаптації. Йдеться не про компенсацію втрати, а про те, що у зіткненні з незворотнім життєвим переломом людина може віднайти нові сенси, відчути більший рівень усвідомленості, глибшу вдячність до життя або зміцнити міжособистісні зв’язки. Важливо підкреслити, що цей процес не є автоматичним результатом будь-якої втрати — він можливий лише за умов, коли людині вдається визнати свій біль, дати собі час на проживання втрати і відчути безпечну присутність іншого, який готовий бути поруч без тиску чи оцінки.

Таким чином, горювання, хоч і є складним і виснажливим процесом, потенційно може стати підґрунтям для психічного відновлення. Увага до власних переживань, можливість бути почутим, підтримка без інструментального підходу — це ключові умови для того, щоб горе не стало джерелом подальшої дезінтеграції, а навпаки — відкрило шлях до нової цілісності.

Використані джерела:

  • Stroebe M, Schut H. The dual process model of coping with bereavement: a decade on. Omega (Westport). 2010;61(4):273-89. doi: 10.2190/OM.61.4.b. PMID: 21058610.
  • American Psychiatric Association. (2022). Diagnostic and statistical manual of mental disorders (5th ed., text rev.; DSM–5–TR). Arlington, VA: American Psychiatric Publishing.
  • Neimeyer RA. Meaning reconstruction in bereavement: Development of a research program. Death Stud. 2019;43(2):79-91. doi: 10.1080/07481187.2018.1456620. PMID: 30907718.
  • Tedeschi, R. G., & Calhoun, L. G. (2004). «Posttraumatic growth: conceptual foundations and empirical evidence». Psychological inquiry, 15(1), 1-18.
Попередня стаття:
Психологічні кордони: формуємо, захищаємо, змінюємо
Наступна стаття:
Соціалізація в дорослому віці: як знайти своїх та заспокоїтись